Лише місяць тому Микола знову підвівся на свою тепер єдину ногу. 38-річний чоловік тричі підірвався, тож зазнав важких поранень. Йому не лише відірвало праву ногу, а й пошматувало ліву, обпекло обидві руки й обличчя. Тому лікування було доволі тривалим, доки киянин нарешті зміг пересуватися у кріслі колісному, а потім і почати ходити за допомогою ходунків. Микола мріє про протез, але й кукса має добре зарубцюватися, сформуватися… Та й стопу правої потрібно відновити – з нею зараз працюють реабілітологи центру NextStepUkraine. А це біль та постійні медичні "знахідки" – то рани запалилися, то нерв потрібно зшивати... І не видно кінця.

"У 47-й БРИГАДІ ЛЮДИ РЕАЛЬНО ПРОЙШЛИ ТРИ КУРСИ МОЛОДОГО БІЙЦЯ"

- На початок повномасштабного наступу ти був…

- …командиром стрілецького взводу. Ми обороняли Київ. У червні 2022 року мій взвод став зенітно-ракетним. До речі, мали непогані успіхи, навіть БПЛА оперативно-тактичного рівня збивали. Але потім командир 47-го полку Ваня Шаламага запросив мене на посаду командира роти. Я погодився.

- Ви до цього були знайомі?

- У нас були спільні друзі, скажімо так, по націоналістичній лінії. У нього батько – націоналіст. Я сам себе намагаюся відносити до цієї категорії, хоча зараз вона іноді дискредитована. Ваня побачив у мені перспективу. У принципі, за часи оборони Києва я, сподіваюсь, зарекомендував себе нормально, як і наш взвод.

- До 2022 року ти завжди був з добровольцями, наїжджав на війну. Який у тебе військовий досвід і з ким ти співпрацював?

- Я співпрацював з 1-ю штурмовою ротою. Як співпрацював – був підлеглим. Приїжджав і ставав до строю, виконував ті завдання, які мені давали. Треба було мити підлогу – мив, треба було носити міни – я тягав міни, треба було ще щось робити – брав і робив. Я не оскаржив не те що жодного наказу – жодного побажання, ні Тенгіза, ні Да Вінчі, ні інших своїх друзів-командирів. Тому що, відверто, в цій ієрархії я був не на дуже високій позиції, але це мене влаштовувало, тому що я: а) вважав, що обороняю Україну; б) допомагав своїм друзям – треба ж. І це правильно. Саме цей досвід допоміг мені дуже швидко сколотити взвод, коли треба було боронити Київ. Я знав, що робити, знав, що таке війна, розумів виклики. І, в принципі, розумів, що робити із солдатами, щоб вони просто не втекли. Ми всі пам’ятаємо, який бардак був у перші дні оборони Києва, як, вибачте, окремі стрілкові взводи, навіть роти просто тікали з позицій. Чому? Тому що ейфорія закінчується тієї миті, коли тобі дають автомат і кажуть: "Іди туди, обороняй сектор". У нас також по-всякому бувало. Але ми виконували будь-який наказ. У тому батальйоні, де ми були, наш взвод вважався одним з найкращих.

- Із чого ви почали в 47-й бригаді? Я так розумію, ти з ними разом пройшов навчання за кордоном.

- Коли мене кликали в 47-му, казали, що це буде нова рота, яку я зможу створити сам. Але в результаті я прийшов уже до створеної роти. Вона навіть пройшла вишкіл на заході Україні. Приходжу, мені кажуть: "Ось 110 людей, приймай". Питаю: "Як? Мені казали створювати роту". – "Вона вже створена, лови". Що робити – прийняв.

- Хто там був, люди яких професій? Був хтось із військовим досвідом?

- Були декілька так званих атовців, але серед них траплялися абсолютно різні люди. Були ті, хто просто відсидів певний час у бліндажах. Такі взагалі не збирались нічого штурмувати. Їхнє головне завдання, як я побачив, було про#батись. Ми потім з ними розсталися. Але були люди, які дійсно пройшли АТО. От у мене Петя Колодій став техніком роти. Людина, по-перше, на своєму місці, по-друге, хоробра, по-третє, ти розумієш, що людина воювала і знає, що робити. Це людина, яка могла розібратися в будь-якому моторі, дістати деталі. І коли нас підбили, він мене прикривав, кричав: "Командире, я поряд!" Я змусив його відійти, стрибнути в траншею. Але він дійсно хоробрий, я його поважаю.

Загалом контингент був дуже різношерстий. Була людина, яка відверто сказала: "У мене багато дітей. Я на бойові не піду. І взагалі, у мене енурез – ось довідка". Що тут зробиш? Були ті, хто не завжди розумів, куди потрапив. Були просто мобілізовані, їх привезли, кинули, і вони теж не розуміли, що відбувається.

Але у більшості була висока мотивація. Люди приходили з великих бізнесів. Я ставив запитання: "Навіщо? У тебе все було добре". – "Я вважаю, що це правильно – захищати Україну". Саме на людей з високою мотивацією я намагався спиратися.

- Розкажи про підготовку, бо ваша бригада чи не найдовше готувалася, пройшла різні злагодження. Як ти оцінюєш, людей у принципі навчили воювати?

- Підготовка була задовгою, тому що спочатку це був, як я пам’ятаю, розвідбат. Потім це став штурмовий полк, пізніше – механізована бригада. Тактика штурмового полку і механізованої бригади абсолютно різна. Тому людей довелося перенавчати. Чи була підготовка задовгою? Так, була. Але чи винні люди в цьому? Ні. Солдат не винен у тому, що в командування постійно змінюються плани.

- Ну так якраз добре, що підготовка проходила довго, люди вчилися…

- Розумієте, в більшості люди "перегорали", і ти просто змушував їх ще раз знайти в собі вогонь. Постійне спілкування, постійні пояснення, чому так відбувається. Зрозумійте: спочатку ти штурмовий полк і вчишся штурмувати будинки. Потім кажуть: ти – механізована бригада, і дають MaxxPro, який ти бачиш вперше в житті. На них дають гранатомети, здається, МК-13, і ти не розумієш, як їх поставити. А потім у тебе все забирають, і дають "Бредлі", але на них теж треба поїхати вчитися. Тобто, реально відбулося три процеси навчання, люди пройшли три КМБ. Зрозуміло, вони "перегорали". І я дуже тішуся, що в моїй роті люди не втратили цей вогонь, і коли треба було виконувати завдання, вони виконували. Я скажу, що дуже велика відповідальність була на командирах взводів, які десь зрозуміли мою логіку, десь самі дійшли висновків. І коли сказали, наприклад: "Ви будете штурмувати вночі", люди абсолютно свідомо тренувалися вночі, ставили собі мітки і вчилися ходити по траншеях – вночі. Навіть після навчання в Німеччині ми продовжували вчитись. Ми не давали солдатам розслабитися.

- Добре, а ти сам? Ти ж знав, що твої друзі, поки ти вчишся, воюють. Як ти сам себе мотивував, що настане той день, коли і ти станеш в пригоді?

- Було тяжко розуміти, що друзі воюють, а ти… Та ти ж розумієш, яка на тобі відповідальність. Ти – командир роти, у тебе 119 чоловік особового складу. Якщо ти зараз почнеш нити, то все, рота розвалиться. Складно. Ну, ладно. Взяв м’яча – грай…

- "Бредлі" дійсно надійна машина? Яке враження на тебе вона справляла?

- В американців абсолютно інший підхід до навчання, не совковий. Як відбувається навчання на БМП в українській армії? "Дітки, ось БМП, тільки ми не будемо її заводити, бо соляри немає. А ось пушка, але ми не будемо стріляти, бо набоїв немає. І взагалі, руками нічого не чіпайте, бо розвалиться. Краще відпрацюймо десантування – і все". Тобто, фактично солдат знає, як десантуватися з "бойової могили піхоти" (бо БМП-2 – це бойова могила), і все. Ось так відбувається процес навчання в нашій армії. А в американській: "Ось "Бредлі". І соляра не закінчується, набої також. У день ми настрілювати по 74 постріли, наїжджали нормальні кілометражі. Американці не боялися. У перший день пояснили, де що, а в другий день ми вже сіли на "Бредлі". І кожен з екіпажу (піхота вчилася окремо, екіпажі – окремо) проїхав по п’ять-десять кілометрів. Я у перший день їзди елементарно вночі вже здавав задки, заправляв техніку. І вони завжди питали: "Хочете ще?" Я казав: "Хочу". У нас були і нічні стрільби, і денні стрільби, і цілодобові, і ми спали в машинах. Знову ж таки, поки ми не навчилися, поки кожен механік не зрозумів, що від нього вимагається, поки кожен навідник-оператор, кожен командир машини не розібрали і не зібрали той "Бушмастер" за сім хвилин… У мене вийшло з восьмого разу. На жаль, коли у мене не виходило, я дуже емоційно реагував, тому американські солдати казали: "О! Микола, й#б твою мать!" Але з восьмого разу у мене вийшло, я зрозумів, як це робиться. Поки ти не навчишся робити все на автоматі, ти нікуди не йдеш. Ти не виконуєш наступну вправу. Біля кожного був інструктор, біля кожного перекладач. Не навчитися використовувати сучасні машини – неможливо.

На фото: Петро Колодій, боєць роти Миколи, миє "Бредлі". Після будь-яких навчань машини мають бути ретельно вимиті – американці самі так роблять і від наших бійців цього вимагали

- Слухай, а було таке відчуття: о, це крута машина! Ми зараз на них точно переможемо!

- Так, було відчуття, що це крута машина. І було відчуття впевненості. Ти на ній настільки навчився, ти розумів, що до чого, які поломки можуть бути, як їх ліквідовувати. Знову ж таки, як проходять ротно-тактичні навчання? У перший день ти вивчаєш, що від тебе треба, але ось тобі поле – величезне, ось тобі "Бредлі" – вчися маневрувати. І ти вчишся маневрувати взводами, ротами, ти спілкуєшся з кожним командиром машини. Були ті, хто працювали на "бехах", то вони казали: "О, це бомба-ракета!"

- Тоді ви вже знали, що вас готують, щоб на якомусь напрямку провести потужний штурм, що на вас робиться велика ставка?

- Я це зрозумів на ротних навчаннях, а впевнився на батальйонно-тактичних. Тому що те, що ми на ротно-тактичних і на батальйонних штурмували, відображало і рельєф Херсонщини, і "зуби дракона". Американці заморочилися і зробили все те, що нам потрібно штурмувати. Єдине, чого не було передбачено, це заміновані посадки. Під час ротно-тактичних і батальйонних навчань ми це постійно використовували, заходячи через посадки в тил (американці грали роль росіян). Я пишався своїми хлопцями, які реально проходили по шість-вісім кілометрів по лісу, викривали спостережні пункти противника. Дуже цікаво було. Біля кожного командира роти був такий же командир роти – американець, і ти мав ставити йому запитання. Якщо ти не соромився, тобі все пояснювали. Я постійно ставив запитання. Мій "кептен Джек"… У нього від мене навіть око сіпалося, але поки я до кінця не розумів завдання, я від нього не відходив.

На фото: Микола з американським інструктором під час навчань у Німеччині

Ми дуже часто ночували на тих вишках, і він у двадцятий раз пояснював мені, як правильно використовувати "Бредлі". Знову ж таки, були люди, котрі воювали в Перській затоці, і вони пояснювали, яким чином вони там протидіяли танкам. Все це було цікаво. У принципі, я всіх дуже жорстко мучив. Біля мене був Кріс, він вже загинув… У нього була дуже гарна англійська, і ми вдвох постійно довбали американців, щоб усе зрозуміти. Думаю, проблема декількох рот бригади, офіцерів бригади була в тому, що замість того, щоб так само довбати своїх інструкторів, вони йшли спати. Це моя думка.

"СВОЇМ СОЛДАТАМ Я СКАЗАВ: У СКЛАДНІЙ СИТУАЦІЇ ВИ БУДЕТЕ БИТИСЯ НЕ ЗА УКРАЇНУ – ВИ БУДЕТЕ БИТИСЯ ОДИН ЗА ОДНОГО"

- Коли ви заїхали в зону відповідальності й отримали завдання? Коли ти отримав наказ іти на штурм?

- Спочатку нас передислокували в Запорізьку область, на південь, це було ще в середині травня. Там було вже корпусне планування, на нього запросили всіх командирів рот. Там нам почали доводити, що буде далі. Тобто, в травні я прекрасно розумів, що треба робити, зрозумів завдання своєї роти. Зібрав командирів взводів та командирів відділень і став кожному доводити його дії. Ми навіть змогли змоделювати позиції, які нам треба штурмувати, і кожної ночі ми відпрацьовували-відпрацьовували-відпрацьовували… Ми напружили всі наші фінансові ресурси, купляли прилади нічного бачення, бо їх не вистачало, хоча ми були краще заряджені, ніж інші бригади. Була дуже сильна спорідненість. Кожен солдат розумів своє завдання, кожен міг чітко сказати, що він робить на кожному етапі.

- А тягар відповідальності, що вся країна на вас дивиться, що ось зараз ви до Маріуполя дійдете, і ми переможемо… Це на вас не тиснуло?

- Слухайте, я вже давно в цьому житті… Я розумію, що таке пафосний чос. І розумію: те, що планується, може піти не за планом. І я своїм солдатам казав просту річ: буде складно, і тоді ви не будете битися за Україну – ви будете битися один за одного, за того, хто справа, зліва, ззаду, попереду. А я буду битися за вас до того моменту, поки буду в змозі. І я абсолютно спокійно пояснив: після мене керує друг Лис (Євтушенко Дмитро Санич), найкращий офіцер, якого я тільки бачив. Чесно, я вважаю, що в нього дуже великі перспективи. Дмитро Санич випадає – за ним друг Кріс (Царство Небесне), Кріс випаде – Професор (Царство Небесне), той випадає – інший командує… Всі в роті розуміли передачу управління взводами, всі розуміли передачу управління відділеннями. Так, це проходило через певне нерозуміння з боку солдатів: ну що ти від нас ще хочеш? Ми вчимося вже дев`ять місяців, ми турнікети вже із заплющеними очима накручуємо… Що ти ще хочеш?

- Коли був перший штурм, на який ви пішли? Який ваш перший досвід?

- Перший досвід – ми спізнилися на штурм… По плану ми мали штурмувати одразу за 3-м батальйоном. Та через провали в плануванні ми, м’яко кажучи, запізнилися години на три, то, звісно, допомогти вже не могли. Вже був ранок, а вдень з росіянами було дуже складно воювати через їхню перевагу в артилерії, авіації, БПЛА. Тому ми стали в посадку уточнити задачі. Вони, враховуючи отриманий досвід 3-го бату, були відкориговані. Тепер нам треба було пройти не 12 кілометрів, а лише шість. Але з того, що ми вже почули від 3-го бату та інших… Ви ж розумієте, армія – то великий колгосп, всі почали один одного питати: що, як, де? Почувши, що і як було, пояснив командирам взводів і відділень їхні завдання, пообіцяв підрозділам розгородження, що ми будемо їх прикривати доти, доки будуть стріляти "Бушмастери". Так і сталося. Ми їх прикривали, вони зробили свою роботу, за рахунок цього нам все-таки вдалося захопити певні позиції, відбити контратаки і, в принципі, спокійно підготуватися до оборони. Росіяни контратаками не змогли нас вибити.

- Якого це числа сталося?

- 9 червня. Ми захопили позиції, відбили першу контратаку, почали закопуватися. Я зазнав поранення, управління перейшло до друга Лиса, він надалі керував ротою, і керував доволі вдало.

Ми виконали завдання, яке перед нами стояло, з мінімальними втратами. Коли інші роти вже мали "двохсотих", більшість техніки підбитою, у мене було лише десять "трьохсотих". Загиблі пішли вже після того, як я випав. Але на те були об’єктивні причини, тому що росіяни артилерією просто мішали наші позиції з чорноземом.

"КУЛЕМЕТНА КУЛЯ ПЕРЕБИЛА МЕНІ ПРАВУ НОГУ, Я ПОЧАВ СТРИБАТИ НА ЛІВІЙ – НАСТУПИВ НА ПРОТИПІХОТНУ МІНУ"

- Як ти підірвався, як це було?

- Та як… Ми викликали "Бредлі", який мав евакуювати перших поранених. Я побачив, що він зараз поїде по мінному полю, вистрибнув з посадки і почав махати руками, куди йому йти. Відчув постріли, побачив, як відлітає моя нога, здивувався… Скоріш за все, це був крупнокаліберний кулемет, бо на ворожій позиції "Реал" стояли танки, вони і працювали. Я почав стрибати на лівій нозі, наступив на протипіхотну міну, впав на спину. Мабуть, спрацювала "пелюстка", тому що в той період, коли ми захопили і відбили першу атаку, відбулося масове дистанційне мінування. В небі через кожні десять метрів було – вибух, вибух, вибух… Від того небо стало напівчорним, я такого навіть у фільмах не бачив. Спрацювала детонація, перегорнуло мене на живіт. Під грудьми теж щось спрацювало – мене знову підкинуло. Бронік у мене хороший, тому вибухова хвиля пішла по руках. Після цих всіх підривів я впав, лежу і роздивляюся: руки спалені. Розумію, що нічого зараз собі накрутити не можу. Але біля мене був друг Піро, я гукнув: "Піро, спасай!" Піро побіг по мінному полю мене спасати. І спас. За хвилину чи дві наклав мені чотири турнікети, якось прив’язав паракордом ту ногу і потягнув.

- Вона була поруч? Тобто, намагалися врятувати відірвану ногу?

- Вона трималася на шматку м’яза, теліпалася. Поки це відбувалося, я йому кричав, щоб передав по рації про поранення, про передачу управління. Не знаю, чому не знепритомнів. Поки не почув, що всі розуміють про передачу управління, я не заспокоївся, я його довбав. Він з одного боку перев’язує мені ногу, а з іншого я йому кричу: "Передавай управління!" За цей час "Бредлі" побачив, де мінне поле, заїхав у прохід. Ця машина мене й евакуювала. Тому вивезли мене доволі швидко. Далі добре спрацював наш батальйонний медик друг Килим.

- Ти казав, що за дві хвилини до підриву побратим порадив тобі застібнути комір на бронежилеті…

- Коли ми побачили, що йде потужне дистанційне мінування, друг Піро сказав: "Командире, давай все-таки комір тобі натягнемо". Мій кевларовий комір був згорнутий, мені його за дві-три хвилини натягнули. Під час моїх підривів його розірвало у лахміття. Я його зберіг, тому що у ньому були уламки. Вони були навіть в турнікетах, які були в мене на обвісах. Вони були всюди. Кевларовий комір, напашник, броня мене врятували, я вижив.

- Скільки рота залишалася на тій позиції? Які завдання вона далі виконувала? І наскільки успішно, можеш сказати?

- Я дуже пишаюся своєю ротою, солдатами. Я максимально задоволений собою, тому що я їх навчив, як правильно воювати. Я максимально задоволений тим, що зрозумів, хто зможе командувати після мене найкраще. Я прийняв ті управлінські рішення, які від мене вимагалися. А бійці не просто відбивали контратаки на цій позиції, перебуваючи у напівоточенні. Вони постійно продовжували її штурмувати… Вони не втратили управління, не втратили боєздатність. Вони потім штурмували "Реал", штурмували "Барселону", Роботине. Тобто, продовжували бої.

- Чому у вас були такі іспанські назви позицій – "Бенфіка", "Реал"?..

- Не знаю, може, в корпусі був футбольний фанат. Але всі позиції були названі на честь футбольних команд. Моє основне завдання було знаєте яке? Захопити "Шахтар" і "Динамо", пройшовши через "Реал".

Якщо бачили відео, як ворожа рота гине за чотири хвилини, то це якраз позиція "Динамо". Тому дуже пишаюся своєю ротою, вони красавчики. Але дуже багатьох втрат можна було уникнути, якби не формально виконували накази. Я зараз не дуже хочу критикувати нашу владу, наших командувачів, але іноді здавалося, що солдатів не бережуть. Були випадки, коли треба було бити по позиціях, але казали: "Паладін" – дорогі снаряди"… Через те теж гинули люди. Тому що треба було відпрацювати артою, але не відпрацьовували з якоїсь незрозумілої причини. І через це гинули мої пацани.

- Як довго билися за Роботине? Думаю, ти уважно за цим стежив.

- Зачекайте: завдання взяти Роботине стояло в перший день. Тобто, бої за Роботине велися з восьмого червня і до того моменту, як його взяли.

- Твої хлопці туди заходили також.

- Звісно. Вони заходили, робили засідки, дуже гарно відпрацьовували. Наша 4-та рота, попри все, зі стиснутими зубами продовжувала йти вперед. Попри втрати, поранених. У багатьох моїх бійців по п’ять контузій. Друг Файєр за цей наступ мав численні поранення і постійно повертався. Ну, зараз його вже розмотало нормально, буде довго відпочивати. Три поранення лише в боях за Роботине… І так у дуже багатьох.

- Очевидно, що росіяни на цьому напрямку готувалися до штурмів. Вони не злякалися "Леопардів" і не побігли, як очікувалося.

- Весь план великого контрнаступу базувався на простих речах: москаль бачить "Бредлі", "Леопард" – і тікає. Все. "Пацани, та ви їх там розмотаєте!" Але ж на "Бредлі" немає активного захисту! "А ти не сси! Воно і так хороше". А танкісти жодного разу не стріляли з "Леопарда"! "Та ти не сци, вони працювали на Т-72!" Це при тому, що всі пацани були охренєнні, я просто полюбив наших танкістів.

- Якийсь же танкіст випадково до вас прибився…

- Це взагалі була бомба-ракета! Т-64 на тралах мав працювати з іншою ротою. Але тоді був певний управлінський бардак. Мені передають Т-64, я з ним відпрацьовую, входжу в злагодження. Треба штурмувати – в мене його забирають, дають інших пацанів, яких я бачу вперше в житті і які не розуміють завдання, вони просто в афігі від того, що тут опинилися. І їх "сработали", здається, в перші ж хвилини бою з ПТУРа. Ми продовжуємо бій, відкочуємося, закочуємося, продовжуємо маневрувати. І тут мені по рації: "Друже Фріц, а що мені робити?" Кажу: "Це хто?" – "Я такий-то такий-то", – розумію, що це танкіст, який має бути з іншим підрозділом. "Так ти ж маєш бути…" – "Та де там, я з вами, вам у хвіст став…" – "Киця моя! – зрадів я. – Ну, зараз у нас діло піде! Там перший взвод, обходь, готуйся". Певні елементи випадковості, які були пов’язані з тим, що деякі рішення старших командирів не були логічні конкретно в цій ситуації, тільки заплутували. Але завдяки цій плутанині у мене опинилася ще одна "Тешка" на тралах, яка мені проторочила шлях на позицію "Бенфіка". А чому проторочити – тому що в принципі УР-ка відпрацювала по цій позиції до того, в перші хвилини бою. Нам вдалося це зробити, і просто треба було, щоб пройшов танк і ще раз проробив прохід, щоб піхота не попідривалась. Це все як серіал якийсь.

Микола з братом, який також служив у 47-й бригаді

- Війна – це завжди хаос?

- Контрольований хаос! Тут головне, по-перше, не збожеволіти, а по-друге, зрозуміти свою позицію в цьому хаосі. І спробувати тим чи іншим чином його підпорядкувати загальній цілі та меті. Так, це був хаос. Якісь роти через цей хаос закінчувалися через 15 хвилин, хтось – за 30, інші бригади взагалі продемонстрували "рекорди". Моя рота не закінчилася, ми мали мінімальні втрати. Так, були машини підбиті. Мене взагалі першим підбили, 152-а як вгатила…

- І "Бредлі"…

- …"Бредлі" витримав усе. Снаряд влучив під правий борт, була пошкоджена гусянка. Броня витримала уламки, але від ударної хвилі порвало проводку в машині… Єдиний випадок, коли "Бредлі" не витримала удару – це була робота гелікоптерів, вже за тиждень. Ка-52 вдарив по машинах, і один "Бредлі" здетонував. Але є випадки, коли не здетоновували, коли витримували і такі удари. В принципі, це дуже надійна машина. Це не БМП-2, де гине весь екіпаж, ні. "Бредлі" може бути підбита, але екіпаж виживає. І мотор завжди калатає. Механік-водій приходить в себе від контузії, мотор калатає – поїхали далі.

Так, хаос. У цьому хаосі важливо не втратити зв’язок зі старшим командиром. Тому що тобі потрібна артилерія, потрібні поточні накази. А коли це перестає відбуватися, коли тобі накази комбата передає сержант батальйону – це не дуже добре. Тому що наказ про передачу управління сержанту ти не чув. А в рацію ти точно чуєш, що це не твій комбат говорить. Знову ж таки, дуже важливо, щоб старші командири розуміли, що відбувається на полі бою. Знаєте, система управління в 47-й була настільки високою, що у себе на планшеті я бачив, де була кожна з моїх машин. Це допомагало в управлінні, ти розумів, хто де. І комбриг розумів, хто де, і комбат розумів. Єдине, чого вони не розуміли, – що дійсно відбувається на полі бою. А ситуація була доволі проста: ПТУРи в кожній посадці. Росіяни знали наші шляхи висування, і по цих шляхах летіло все – і 152-ті, 120-ті, і "Гради"… І от ти йдеш, а де ти будеш маневрувати? Тільки вперед-назад, тому що все інше заміновано. Причому нами ж…

"НЕ ДУМАЮ, ЩО Є ХОЧ ОДНА ЛЮДИНА, ЯКА ХОЧЕ В АРМІЮ, АЛЕ МИ ВСІ ХОЧЕМО ЗАХИСТИТИ УКРАЇНУ"

- Ти п’ятий місяць лікуєшся, поновлюєшся. Яка ситуація з лівою ногою – вона також дуже серйозно постраждала?

- Так. "Протипіхотка" спрацювала. На жаль, через те, що мені недостатньо добре обробили рани в Запоріжжі, почався процес нагноєння, довелося зрізати півстопи, хоча вона в принципі витримала. Були численні перелами плюснових кісточок, але стопа ж є… Через великий наплив поранених у лікарів просто не вистачало часу нормально чистити рани. Мене почистили перший раз вже в Дніпрі, через дві доби, коли почався процес нагноєння і стало питання ампутації і лівої ноги. Та я не дав, і лікарі, слава Богу, мені допомогли. Нога врятована, але не в повному складі. Ну, нічого, тренуюся.

- У тебе довго поновлювалися руки, тому ти не міг самостійно пересаджуватися…

- Я нічого не міг ними робити. Руки були розірвані вибуховою хвилею, але тут підшили, там підшили – нормально… Можу вже братися за перекладину, щоб підтягуватися. У нас хороші хірурги, добре все збирають. Тому зараз вже все нормально. Але в перші дні було, звичайно, важко. Лежиш, прив’язаний, руки спалені, трубка в роті, тільки одна думка: знесло тобі яйця чи не знесло… (сміється.) Слава Богу, уточнив у медсестер, вони сказали, що все нормально.

- Не так давно ти вперше став на ногу. Які були відчуття? Наскільки боляче?

- Дуже боляче! Тому що у мене була пересадка м’язів на стопі, і вони ще недостатньо загоїлися. Але загалом все добре, треба тільки ще трохи часу. Мені пощастило, тому що тут, в клініці, такий тренер, який не жаліє. Я йому кажу: "Не смій мене жаліти!" – і він красавчик: "На тобі оцю трапецію, ось тобі чобіток, щоб було простіше ходити – пішли!" Було боляче, але я пішов. Це дуже визначний етап для мене. У мене було їх декілька. Перший етап – ти сам можеш сходити до туалету. Це дуже важливо, до речі. Другий етап – ти можеш встати. Я встав 17 серпня. А у вересні я почав на одній нозі ходити з милицями. Це вже непогано. Мене ще очікує декілька операцій: перебиті нерви, прибрати контрактури. Ще довго лікуватися. Але я знаю, що піду. Знаю, що у мене буде класний протез, я буду людиною-термінатором. І все буде добре.

Якось мені подзвонив знайомий офіцер і каже: "Ну, ви давайте, відновлюйтесь. Наступного року теж буде контрнаступ". А я йому кажу: "У мене ніг вже не вистачить на наступний контрнаступ". – "Ми ж маємо дійти до Криму!" – "Я ж не проти, але у мене реально не вистачить кінцівок…" Ще раз штурмувати "в лоб" підготовані позиції росіян – не найкраща ідея. Дуже сподіваюся, що після того, що відбулося, зробили висновки… Наступ – це завжди втрати. Але все ж таки хотілося, щоб була краща взаємодія між родами військ, щоб у нас з’явилася авіація, щоб ми не боялися гелікоптерів, щоб у нас були засоби проти цього. Дуже хочеться, щоб були кадрові висновки.

- Ти все одно хочеш повернутися в армію? Що ти про це думаєш?

- Не думаю, що є хоч одна людина, яка хоче в армію. Але… Ми всі хочемо далі захищати Україну. Питаєте, чи я хочу в армію? Ні, не хочу. Взагалі. Я там не висипаюся. Чи повернусь я захищати Україну? Так. В якому стані, на якій посаді – я не готовий відповісти. Тому що, мабуть, вже не вийде штурмувати посадки.

- Чому ти маєш позивний Фріц?

- Ой… Фріцем мене вперше назвав друг Галичанин у 2016 році. І прижилося. Я ніколи не приховував, що наполовину німець. Знаєте, у мене родина "антисовєтчиків": одні були в "Гітлерюгенді", інші – в УПА. І всі зустрілися в Сибіру, від цього кохання народилася моя мама. Тому так склалося. В принципі, я достатньо нудний і методичний, коли щось треба виконувати. Думаю, я десь відповідаю своєму псевдо.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ