У лютому минулого року неподалік Бахмуту був поранений. Лікарям довелося ампутувати йому ліву руку до плеча. Уже змінив кілька лікарень. Ми зустрілися з Олексієм в одній із них на початку січня. Розказує мені, що перед Новим роком пройшов перший етап остеоінтеграції – операцію, під час якої в руку вживили імплант. Це один з тих, завдяки якому після ще одного подібного втручання можна буде кріпити протез. Потім його перевели до реабілітаційного центру, в який 2 січня під час обстрілу Києва влучила російська ракета. На щастя, не розірвалася й застрягла у підлозі. Пацієнтів евакуювали.

- А як ви потрапили вже до цієї приватної лікарні, де ми з вами зараз перебуваємо?

- Наш волонтер В’ячеслав Запорожець, який є головою фонду "Центр спасіння життя", перевів сюди пацієнтів, які тільки після операцій. Тут нам організували реабілітацію, надали для цього приміщення. Нами займаються реабілітологи, фізіотерапевти, психологи та масажисти.

- Як ви відреагували на той обстріл другого січня? В тилу ж таке інакше сприймається, аніж на фронті…

- Справді, інакше. Того разу просто вкрився ковдрою. Як кажуть: "Або пан, або пропав" (всміхається. – О.М.). Звикаєш. Коли щось вибухнуло, звичайно, звертаєш увагу, але немає вже того страху, як раніше. Я вже не боюся нічого. Як і всі пацани, які повертаються з фронту. А чого боятися?! Думаю, найстрашніше ми вже пережили.

- Ми – військові чи ми – українці?

- Військові. Українці ще стикнуться з цим надалі, якщо не закінчиться війна. А вона надовго. Ми з 2014 року говорили про те, що просто так це не завершиться – можливий подальший напад. На жаль, на той момент військових ніхто не слухав. Зараз теж треба усвідомити, що росія не зупиниться на захопленні певних територій. Вона подовжуватиме намагання рухатися далі. Тому що, в першу чергу, йдеться про ресурси. Усі розуміють, що Україна є центральною: це залізнична дорога, виходи до моря, потужні заводи та родюча земля. Плюс, багато шахт. Говорю про них, тому що сам шахтар (посміхається. – О.М.). У 2011 році я робив дипломний проєкт по одній шахті й писав про те, що вона може за одну добу забезпечити наше місто газом. А у нас в регіоні їх 12. Тобто якщо трохи вкластися, ми маємо можливість ним самозабезпечуватися. Звичайно, це цікава історія…

- Окрім ресурсів, є й інші причини, чому росія не спиняється. Росіяни навіть не приховують свою ненависть до нас.

- Так. Вони вважають, що ми на них напали.

- Пропаганда ж працює! За таких умов вони не мають шансів вилізти з тієї ями, в якій опинилися.

- Але Україна їм точно не пробачить того, що відбувається. Сім’ї, які постраждали, дуже негативно ставляться до росії та її жителів. Це ж не лише про військових. Жінки та діти довго пам’ятатимуть усе, що наробили росіяни.

- І ще можуть наробити, оскільки війна триває. Але зараз деякі військові звертають увагу на те, що українці в тилу розслабилися. Ви таке помітили?

- Вони забули, що йде війна. Я змінив кілька лікарень в різних містах і побачив, що в деяких з них просто не звертають увагу на те, що відбувається. Уже починають навіть глузувати над військовими, зокрема ампутантами. Якщо раніше намагалися хоч якось допомагати, то тепер можна почути: "Ми ж тебе не змушували туди йти!". Але не треба забувати, що саме завдяки таким військовим ті, хто таке говорять, зараз спокійно живуть у себе вдома.

- Але ж по всій Україні бувають ракетні обстріли, літають шахеди, лунає тривога…

- На це у людей різна реакція. Наприклад, у Львові: тривога прогуділа й добре, йдемо далі. А у Києві інакше: тривога – треба бігти (всміхається. – О.М.). У моєму місті взагалі потрібно не просто бігти, а летіти! Тобто на Заході України часто не реагують: ну, прилетіло раз на півроку та й усе. Хоча там теж є люди, які пам’ятають про війну й допомагають, як можуть. Але це ті, хто якось дотичні – у кого рідні служать тощо. Решта розслаблені.

- Це небезпечно, адже росія своїх планів не змінила й продовжує наступати. На фронті запеклі бої. Зараз говорять про посилення атак на Куп’янському напрямку...

- На жаль, загострення відбувається на усіх напрямках. росія ж не спиняється. От візьмемо для прикладу Дніпропетровську область. Моє місто тут є центральним — з якого боку не піди, ти виходиш на нього (посміхається. – О.М.). Взяти його – це усі напрямки. Якщо займуть висоти в районі Костянтинівки, вибити їх потім звідти буде дуже важко. Знову ж, у нас регіон – шахтарський, де багато териконів. Якщо дати можливість їм зайняти тут місце – вони діставатимуть усюди.

- Ще враховуючи, як вони окопуються – навіть бетонують свої позиції.

- Чого у них треба повчитися, так це копати. Я під Кліщіївкою бачив, як за вечір з’явився капонір під танк! Десь о шостій вечора вони почали копати, а до п’ятої ранку він вже був готовий.

- Яких був розмірів?

- Це вісім на вісім. Танк туди просто заїжджає й ховається. Повторюся: треба ще повчитися у них так копати.

- Тож вміють воювати?

- Так. На початку, дійсно, були питання, але не зараз.

- На початку в 2014-му?

- Та то взагалі був дитячий садок у порівнянні! Були обстріли й важкі бої, але не так масштабно, не з такою кількістю техніки та дронів, якими вони просто цілодобово тепер задовбують усюди. Не знаю жодного військового, по якому б не працював дрон. Зараз не так страшна стрілецька зброя, як артилерія та безпілотники.

- Де ви воювали десять років тому?

- У 2014-2015 роках у Станиці Луганській, Луганську, Новобахмутівці, неподалік Бахмута, біля Щастя, в Пісках. Служив у 17-й танковій бригаді.

- Як пішли на війну?

- Я був мобілізований. На роботу на шахту прийшла повістка. Я не ховався. На той момент взагалі можна було відкупитися. Але навіщо?! Якщо кожен так робитиме, що тоді?! Якби на початку ми не почали зупиняти ворога, думаю, ми би з вами тут зараз не розмовляли.

- Скільки часу були в АТО?

- У середині 2016-го демобілізували, повернувся додому, на шахту. Попрацював, і знову війна.

- Де ви були 24 лютого 2022 року?

- В шахті під землею. Ми піднялися, а нам про це кажуть. Я: "Та ви жартуєте?!". Телефонує дружина: "Так, почалася повномасштабна війна". Ми працювали разом з її братом. Питає мене: "Що робити?". Відповідаю: "Давай відправляти сім’ї й воювати". Правда, ніхто рідних так і не відправив – ні я, ні він. Вони лишилися вдома.

- А ви пішли до військкомату?

- Я вже був в ЗСУ, то туди ж і пішов (посміхається. – О.М.).

- Вас одразу взяли?

- Так! Побачили, кажуть: "О, знову ти!" (сміється. – О.М.). Комісія була пройдена буквально за хвилину, підписали всі документи й поїхали.

- Куди?

- Спочатку в частину. Там вдягнули, взули. Але зрештою я сам купив собі одяг та амуніцію, витративши близько 70 тисячі гривень. У подальшому теж вкладав власні кошти. На жаль, те, що видає держава, не співпадає із тим, що необхідно. І у питанні якості, і у користі.

- Де потім були?

- Харків, Суми, Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Після Соледару нас вивели на ротацію на 20 днів під Київ. Поселили в Будинку культури. Дехто встиг з’їздити на пару днів додому. Потім нас зібрав ротний й спитав: "Хто готовий далі?". А що, був вибір?! Тож ми заїхали до Бахмута тією ж компашкою, якою були в Соледарі (посміхається. – О.М.).

- А у Соледарі було складно.

- У нашій роті доходило до того, що 12 бійців змінювалися по шестеро через добу два тижні, тому що більше не було людей! Ми утримували там такі достатньо цікаві позиції. Коли нас вивели до Києва, то хоч видихнули. І повернулися до Бахмута. Ми вже були згуртовані, підковані, повністю довіряли один одному.

Правда, спочатку мене вважали, скажемо так, диваком (всміхається. – О.М.), тому що я віддавав пацанам свої турнікети. Ну, не можеш ти переступити через свого, якщо він потребує допомоги! Тим більше, я був заряджений по сім-вісім штук, а не чотирма, як радять. Після першої нашої серйозної вилазки стосунки змінилися. Потім хлопці навіть відмовлялися їздити без мене. Двічі у нас були завдання, які я називав "квиток в один кінець". Але, на щастя, повернулися всі. Не усі цілі, але ж живі!

- Ваше поранення 27 лютого минулого року під Бахмутом – це один із тих випадків?

- Ні. Того разу просто не було, кому міняти пацанів. Хоч я тільки приїхав, і знову назад. Ми говорили про те, що ті, хто пройшли багато чого, йдуть далі. Так було тоді й в Бахмуті.

- Пам’ятаю, що місто тоді було під нашим контролем, хоч і зруйноване…

- Так, Бахмут, Опитне були під нашим контролем, а от Кліщіївка наполовину. Там, до речі, через брак боєкомплекту нам доводилося відходити. 18 чоловік пробивалося через їхні позиції, щоб відійти. Я звідти вийшов з одним патроном (посміхається. – О.М.). Більше ні у кого нічого не було! Вони брали масою. От на тебе летить все, працюють танки, плюс піхота – і не 10-20 чоловік, а 100-200. Орда, з якою ти нічого не можеш зробити. За таких обставин доводилося відходити, бо оборонятися не було чим. Вони й досі продовжують ту практику брати людьми: кладуть-кладуть своїх, переступають через них та йдуть далі, а у нас просто не вистачає резервів БК, щоб усіх знищити. Якщо у тебе в рюкзаку є тисяча патронів, плюс гранати, з таким запасом стримаєш їх хвилин на 20. Якщо вас 18, то це близько шести годин. Все! Так, підвозять БК, але не у тому обсязі, який потрібен. Так, прикриває арта, бронемашини, але ж на тебе йде орда, а треба ще воювати таким чином, щоб не бити по своїх. Це вони так роблять, але не ми. Йде їхня піхота штурмом, а вони гасять артою: якщо попали по своїх — нічого страшного. У них так це працює.

- То розкажіть, як ви втратили руку. Як це сталося?

- Я – головний сержант взводу, який виконував обов’язки командира. Не відсиджувався, а був завжди на позиціях з хлопцями. Тому прийшов міняти хлопців неподалік Бахмута. На позиції нас було троє. Почалася стрілкотня. Відбилися. Леви (всміхається. – О.М.). Я дізнався, що треба тримати оборону на три напрямки – майже кругову. Одного побратима вбив снайпер. Я викликав на допомогу ще одного хлопця з іншої позиції. Почався достатньо інтенсивний мінометний обстріл з трьох боків. В окоп десь в метрі від мене прилетів 120-й снаряд. Побратиму повністю посікло спину – "решето". У мене відірвало руку – теліпалася на шкірі та формі…

- Турнікет накладали?

- Так. Спочатку сам намагався, але не вийшло. Довелося перебігти в інший окоп. На щастя, там був побратим, який допоміг накласти турнікет. Був ще один приліт. Побратиму по ногам – теж в "решето". Отак вже лежали вдвох.

- Вас евакуювали?

- Був дуже інтенсивний обстріл. Під час такого не проводять евакуацію, адже це великі ризики, а медики взагалі для ворога – перша ціль. Але мої хлопці з бронегрупи все одно прорвалися через мінне поле та обстріл – прилетіли й забрали нас. Поклали в броню й "по газам". А міни лягають все ближче до машини. Я повертаюся, дивлюся на снаряди для пушки, які були біля моєї голови, й кажу: "Ще не вистачало горіти в броні" (посміхається. – О.М.). Привезли нас в Бахмут, перемістили в медичну машину. Я весь час був у свідомості. Приїхали на стабпункт, зробили рентген, я побачив реакцію хірургів і зрозумів, що руки не буде. Зміг випросити телефон подзвонити дружині. Сказав: "Зай, вибачай, трошки поранило – відірвало руку. Ось тобі номер – поспілкуйся з медсестрою" (всміхається. – О.М.). Мені надали допомогу – відрізали руку, стабілізували, через те, що втратив дуже багато крові, зробили переливання. Був на апараті штучного дихання. Прокинувся о п’ятій ранку. З мене повитягали усі ті трубки. Запитав у хірурга, чи була можливість врятувати руку? Відповів, що ні. Якби так робили, то я б загинув. Шанси були 90 на 10. Вибрали життя. Адже у мене були ще пробиті коліно та бік. Пощастило, що не зачепило артерії. З того моменту я по лікарнях вже майже рік. З ними трохи були проблеми.

- Чому?

- Через те, що дуже великий потік, то не завжди оперують у стерильних умовах. Занесли інфекцію. Переїхав в іншу лікарню – відрізали ще шматок руки. Потім знову. Кромсали ось так. А вже в Києві в Інституті раку я потрапив до класного хірурга. Він все вичистив, акуратно зашив, і за два тижні все було вже нормально.

- У вас висока ампутація. Тепер ставлять імплант, далі протез чи як?

- Вставили перший імплант, який вживлений в кістку.

Він приживається приблизно два місяці. Операцію робив Рікард Бранемарк (шведський професор, видатний хірург-ортопед. – О.М.), який спеціально приїжджав сюди і прооперував кількох хлопців. Ми так між собою говоримо: він – Бред Пітт в хірургії (посміхається. – О.М.).

На другому етапі мені мають вкрутити ще один імплант – скажемо так, подовжувач. З руки стирчатиме металевий штирьок сантиметрів п’яти. Теж треба час, щоб прижився. Потім вживлюють датчики, а далі – біонічна рука з функціями звичайної.

- Скільки приблизно часу вам ще потрібно?

- Десь чотири-п’ять місяців. Тут питання в тому, що держава виділяє для ампутантів з такими короткими руками мільйон дев’ятсот гривень. Одна операція з остеоінтеграції коштує десь 22 тисячі доларів. Тобто на протез уже не вистачає…

- А скільки він коштує?

- У моєму випадку 83 тисячі доларів. Взагалі витрачається дуже багато коштів. Навіть комплектуючі коштують величезних грошей – по 13-15 тисяч доларів. Але ти ставиш їх, то уже на весь час і отримуєш повний функціонал руки для повноцінного життя. Далі ти можеш її хіба вдосконалювати, адже років через 10 можуть з’явитися новітні технології. Навіть зараз остеоінтеграції дозволяє купатися, плавати і так далі. Сам протез крутиться, вертиться, лікоть рухається – тобто такий, як реальна рука. Але достатньо дорого коштує. Тому доводиться звертатися до фондів та людей. В’ячеслав Запорожець, як я казав, нам дуже допомагає. Однак жоден фонд не може витягнути ті суми, які ми потребуємо. У нас група із 20 людей. Кожному треба по два-три мільйони гривень. Це дуже багато.

- Знаєте, я за час нашої розмови звернула увагу, що у вас періодично рухається плече. Вас щось турбує після операції чи чому так?

- Це звичка (посміхається. – О.М.).

- Вибачте, що ставлю такі особисті питання, але як ви пристосувалися до життя без руки?

- Я взагалі до всього пристосувався! Сам готую. Дуже люблю цей процес. Дружині пощастило (сміється. – О.М.). Я – затятий рибак. Уже був на риболовлі (посміхається. – О.М.).

- Як у вас виходить?

- Зробив собі такий пояс із тримачем для вудки і все! Поставив, тягнеш – немає проблем.

- А психологічно вам як загалом?

- У мене з цим проблем ніяких. А от у деяких пацанів інакше – є ті, хто потребують реальної психологічної допомоги. Особисто для мене найкращий лікар – це сім’я. До мене дружина приїхала у лікарню в Дніпрі на другий день. Я прокинувся і побачив її. Запитав, навіщо так рано?! Просив же, щоб це сталося, коли встану на ноги. Але прискочила! (посміхається. – О.М.). А на третій день я встав і пішов навіть перемотаний, тому що сидіти на місці – то не моє. Тут все залежить від характеру людини – чого ти досягнеш, як пройде реабілітація і так далі. Немає верхніх меж твоїх можливостей. Зовсім! Все в твоїх руках.

- Ви будуєте плани на майбутнє? Думаєте про те, чим займатиметеся?

- Так! Хочу брати участь у змаганнях "Ігри Нескорених". Зможу стріляти з лука.

Трохи відновлю коліно, то буде ще гребля. Я пробував – мене вистачає достатньо надовго. А по роботі доведеться шукати щось під себе. Зрозуміло, що на шахту вже не повернешся. Є плани залишитися на військовій службі, щоб допомагати хлопцям із документами. Сьогодні виникає чимало проблем із проходженням комісій, зарплатнею тощо. Я, наприклад, з минулого місяця отримую 450 гривень заробітної плати…

- Чому така сума?

- На це питання відповідають: "Так вийшло". Документи губляться, до командування не доходять чи ще щось. Коли адвокат подає запит, певну частину виплачують, а потім знову те саме. Але ж не будеш щоразу його винаймати. Це не варіант. Можливо, така ситуація відбувається через те, що нас – поранених, дуже багато. Я розумію. Але ж і вони мають розуміти, що ми не можемо десь заробляти. Це ж не наша провина. Виходить так: поки ти цілий – потрібен, а потім від тебе відхрещуються. Так не має бути.

P.S. Якщо ви бажаєте підтримати Олексія та допомогти йому в подальших операціях та протезуванні, реквізити:

PayPal [email protected]

Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/6aohDbUi5j

Mono karta 5375411211497834

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото авторське та надані Олексієм Чубом